Оскільки територія Чечено-Інгушетської автономії практично не була під німецькою окупацією, звинуватити ці народи у зраді було не просто. Додатковим звинувачувальним мотивом стала "активна і майже поголовна участь в терористичному русі, спрямованому проти Рад та Червоної армії". Зокрема, стверджувалося про існування масової повстанської організації "Об’єднаної партії кавказьких братів". З червня 1941 р. по 23 лютого 1944 р. на території ЧІ АРСР було вбито 3 тис. учасників "бандформувань", заарештовано 1,7 тис. осіб та вилучено до 20 тис. одиниць вогнепальної зброї. На обліку в НКВС перебувало 150-200 "бандформувань" чисельністю у 2-3 тис. осіб (бл. 0,5 % населення).
Вайнахи (чеченці та інгуші) за принципом колективної відповідальності були піддані тотальній депортації, при чому їхню національну автономію ліквідували. 29 січня 1944 р. нарком внутрішніх справ Л. Берія затвердив "Інструкцію про порядок виселення чеченців та інгушів", а 31 січня ДКО видав відразу дві постанови про скасування Чечено-Інгушетської АРСР та депортацію її населення в Середню Азію та Казахстан. 17 лютого 1944 р. Берія повідомив Сталіна, що підготовка операції завершується і на облік як переселенців вже взято 459 тис. вайнахів, в тому числі тих, що проживали у Владикавказі та Дагестані. 21 лютого був затверджений відповідний наказ НКВС на проведення депортації.
Одна з найбільш масових в історії сталінських депортацій операція "Чечевица" розпочалась о 2-ій год. ночі 23 лютого 1944 р. У ній брала участь велика кількість силовиків – 19 тис. оперативних працівників НКВС, НКДБ та СМЕРШу, а також бл. 100 тис. офіцерів та бійців військ НКВС, стягнутих зі всієї країни для участі у "навчаннях у гірській місцевості".
За один день було виселено 333 тис. осіб, з них 176 тис. повантажено у вагони. Під час переселення від хвороб, холоду, голоду та складних побутових умов померло 1 тис. 272 людини. В деяких місцевостях, наприклад, Галанчжойському районі, через снігопади переселення тривало до 2 березня 1944 р.
Під час облав чекісти здійснювали масові розправи над мирним населенням, зокрема і таким варварським шляхом як спалення. Найбільш показовою була акція, проведена внутрішніми військами НКВС в аулі Хайбах Галанчжойського району, де бл. 200 (за іншими даними, 600-700 осіб) зігнали в колгоспну конюшню, яку закрили та підпалили, а тих, хто намагався вирватися, розстрілювали з автоматів.
6 тисяч не виселених через "снігопад і бездоріжжя" чеченців були розстріляні, спалені, втоплені в озері Галанчож. Живцем в аулі Хайбах Галанчожського району спалили більше 700 осіб, серед яких переважна більшість була хворих, людей похилого віку, вагітних жінок і дітей.
Більшість вайнахських переселенців відправили в Казахстан (240 тис. чеченців та 78 тис. інгушів) та Киргизію (70 тис. чеченців та 2 тис. інгушів). Згодом до них приєдналися наступні партії одноплемінників, зокрема засуджені, демобілізовані з ЧА, репатріанти, ті, які проживали в європейській частині СРСР, виявлені на Кавказі тощо. Тільки після смерті Сталіна з чеченців та інгушів було знято обмеження на пересування, однак повернутися на Батьківщину вони не змогли. Попри це, навесні 1957 р. на батьківську землю репатріювалися 140 тис. примусово депортованих.
Перевезення у битком набитих товарних вагонах, що наскрізь промерзли, тривало 3–4 тижні і більш, призвело до того, що в дорозі проходження від висипного тифу, голоду і холоду загинули десятки тисяч нещасних, переважно дітей (вони складали половину депортованих), хворих і людей похилого віку. Тіла померлих не дозволяли ховати, і тому доводилося довгий час везти їх з собою.
На нових місцях переселенці опинилися без засобів для існування і житла, що призвело до їх підвищеної смертності (тільки у перші місяці депортації чеченців загинуло близько 200 тис. , не рахуючи померлих в дорозі).
Останніми 29 лютого 1944 р. покидала рідні місця політична та релігійна еліта ЧІ АРСР: окремими ешелонами її відправляли в Алма-Ату.
7 березня 1944 р. відповідно до указу президії Верховної Ради СРСР була ліквідована і сама Чечено-Інгушетська АРСР, а на місці районів, населених чеченцями, був утворений Грозненський округ у складі Ставропольського краю. Більшість районів, заселених інгушами, увійшли до складу Північно-осетинської АРСР.
Усі чеченські та інгуські назви населених пунктів були замінені на російські. Офіційно операція "Чечевица" завершилася 9 березня 1944 р., внаслідок чого у 180 ешелонах було переселено 493 тис. осіб.
У будинки депортованих чеченців та інших народів заселялися переважно вихідці з РСФСР. На землях чеченців та інгушів, наприклад, за даними на вересень 1956 р. проживало більше 200 тисяч завербованих з Центральної Росії та інших регіонів СРСР.
У грозненській газеті "Республіка" № 17 за 1994рік була опублікована стаття про знищення жителів гірського чеченського аулу під час депортації. Вона називалася "Хайбах - аул, якого немає". Ось невеликий уривок з того історичного матеріалу.
"У лютому 1944р. у маленькому гірському селищі Чечено-Інгушетії військами НКВД було живцем спалено декілька сотень мирних жителів.
У ніч на 27 лютого 1944г в горах випав сніг, ускладнивши і без того важкий шлях у високогірні селища для військ, що виконували "спеціальне завдання" радянського уряду. Майже півмільйонне населення рівнинної частини республіки зігнали на залізничні станції і, завантаживши у вагони, відправили на вірну загибель до далекого Казахстану і Середньої Азії.
У горах, куди не могли добратися "студебекери", залишалися люди в стародавніх кам'яних саклях, які нічого не знали про події на рівнині. Як бути з ним? Відправляти з новими ешелонами? Це пов'язано з величезними труднощами. Крім того, вже відзвітували про успішне виконання завдання. Частину здорового населення вирішили зігнати вниз і відправляти услід за іншими. Тих, хто не міг спуститися самостійно — хворих, дітей, старих, — спалити.
Через декілька днів колони військових рушили в гори. Жителів, що залишилися, зі всіх хуторів Нашхоєвського округу зібрали в селищі Хайбах під приводом формування транспортної колони для подальшого відправлення на рівнину. Утопаючи по коліно в снігу, поволі рухалися валки людей у супроводі військових. Жителів зібрали в стайні колгоспу імені Лаврентія Берія, яку заздалегідь підготували, обклали сіном, соломою, «щоб до підходу возів з кіньми люди не мерзнули». Разом з хворими, дітьми і людьми похилого віку прийшли і дорослі, молоді люди, що не побажали залишати близьких. Коли всі зібралися (чеченців виявилося більше 700 осіб) ворота стайні міцно закрили. Начальник Далекосхідного краєвого управління, що очолював операцію, полковник НКВД Гвішиані скомандував . підпалювати.
Обкладена з усіх боків колгоспна стайня миттєво спалахнула. Коли її охопило полум'ям, величезні ворота впали під натиском людей, і скажений натовп хлинув назовні. Страшні крики дітей, стогони, жах на лицях тих, хто вже встиг вискочити з попелу, живі люди, що горять, на яких лускається і розповзається шкіра. Гвішиані холоднокровно скомандував: «Вогонь!». З сотень люф пролунали автоматні черги. Ті, хто біг попереду, падали під градом куль, затуляючи собою вихід. За кілька секунд утворилася гора трупів, яка не дозволила нікому вийти. Жоден не врятувався.
Хатинь, Лідіце. До цих сумних назв слід додати чеченський аул Хайбах, якого вже на картах немає".
Садист Гвішиані за цей злочин був представлений Берією до урядової нагороди і підвищений в званні, став генералом. А Сталін "за успішне виконання важливого урядового завдання на Північному Кавказі" всім учасникам операції "Гори" оголосив подяку..
Кремлівський режим до цього дня лицемірно відзначає пам'ять жертв Хатині (Білорусь), де, як стверджується, у вогні загинуло 149 мирних жителів, проте мовчить про свій жахливий злочин в Хайбасі. Мовчить і продовжує геноцид чеченського народу, початий ще царською Росією.
За даними чеченських істориків, загальна кількість втрат чеченської нації в період депортації з 1944 по 1957 роки склала 50% чисельності народу. Чисельність втрат чеченців з 1994 по 2004 рік склала близько 30%.
Колектив "БуреВісника" за матеріалами "Території терору" та "КавказЦентру".
Немає коментарів:
Дописати коментар