І все ж таки не пекельні будні Майдану спливають у пам`яті, коли намагаємось провести паралелі між подіями років 1918 і 2014. Коли народ чекає на швидкі та рішучі зміни, котрі виведуть його зі злиднів, а «вожді» натомість метушаться на міжнародній арені, мов загнані зайці, - нічого не нагадує? Коли оці самі «вожді» щосили закликають до миру в той час, як на східних (а в часи УНР – і на західних) теренах країни вже ллється кров, в тому числі й мирних мешканців? Коли, щоб врятувати свої власні сідниці, вони кидають напризволяще мужніх вояків, котрі й раді битися за вільну Україну, але ж не заради самих владних сідниць?
Навряд чи бій під Крутами, що стався зранку 29-го (тоді це ще було 16-е) січня 1918 р. можна назвати «котлом», але становище нашвидкоруч збитих і заледве підготованих підрозділів УНР в повному сенсі можна порівняти зі становищем українських добровольців і кадровиків під Іловайськом у серпні року 2014.
Обидві трагедії не дають спокою: одна – досі відкрита рана, друга вже трохи запорошена мулом історії. Їх споріднює не тільки і не стільки «східна» географія фронту, але ті умови, що були створені недолугим армійським керівництвом для того, щоб вони відбулися. Сучасна влада України у своїй безпорадності дійсно нагадує тих письменників та істориків, які несподівано навіть для себе опинилися за кермом новоствореної республіки. Вони теж чи то з наївності, чи то з холодного розрахунку вигукували сакраментальне: «Заграница нам поможет!», але «заграниця» лише занепокоєно спостерігала і час від часу задоволено щірилася. Пам`ятаєте, чим скінчилось? У боротьбі з одним окупантом привели в Україну окупанта ще гіршого, а той їх і скинув, а народ затис у залізних лещатах. Отож, коли нам лукаво пропонують вибір з двох зол, що маємо робити?
Якщо ми не вчимося на чужих помилках, коли хоча б почнемо вчитися на власних?
Немає коментарів:
Дописати коментар